Норми закону україни

Вступили в силу норми закону про кримінальну відповідальність за домашнє насильство

В Україні вступили в силу норми закону № 2227-VIII.

Вони стосуються зміни переліку обтяжуючих обставин при скоєнні злочину.

Відповідний документ опублікували у «Голосі України», пише 112.ua.

Відтепер скоєння злочину на грунті статевої приналежності чи в присутності дитини, як і протиправні дії стосовно людини з інвалідністю, людини, яка має психічні розлади, зокрема, недоумство, чи вади розумового розвитку, має обтяжуючі обставини.

Окремий пункт свідчить про те, що злочин стосовно подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах, має обтяжуючі обставини.

Відповідні зміни в Кримінальний кодекс внесли, ухваливши закон про введення кримінальної відповідальності за домашнє насильство.

Більшість його норм вступлять в силу через рік після публікації – 11 січня 2019 року.

Нагадаємо, п резидент підписав закон про домашнє насильство на початку січня.

Читай також:

Також буде створений Єдиний держреєстр випадків домашнього насильства, розроблять програми реабілітації для постраждалих і їхніх кривдників.

Закон чітко прописує, як про домашнє насильство повинні повідомляти медики і вчителі.

Також вводиться терміновий заборонний чи обмежувальний припис.

Закон також передбачає співпрацю служб, які запобігають та протидіють домашньому насильству.

Детальніше про те, що передбачає закон, можна почитати тут.

life.pravda.com.ua

О внесении изменений в Закон Украины «О строительных нормах» (относительно уточнения некоторых положений)

Вноситься
Кабінетом Міністрів України
В. ГРОЙСМАН
«___» ____________ 2017 р.

ЗАКОН УКРАЇНИ

Про внесення змін до Закону України «Про будівельні норми»

Верховна Рада України постановляє:

1. Внести до Закону України «Про будівельні норми» (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., N 5, ст. 41; 2011 р., N 34, ст. 343; 2013 р., N 48, ст. 682; 2014 р., N 1, ст. 4) такі зміни:

1) статтю 1 викласти в такій редакції:

«Стаття 1. Основні терміни та їх визначення

1. У цьому Законі терміни вживаються в такому значенні:

базова організація у будівництві — організація (суб’єкт розроблення будівельних норм), що виконує у визначеному напрямі будівництва наукові (науково-технічні) роботи, результати яких можуть застосовуватися під час виконання робіт з нормування у будівництві;

будівельні норми — нормативний акт технічного характеру, що встановлює обов’язкові вимоги до об’єкта нормування;

галузеві будівельні норми — будівельні норми, що розробляються у разі відсутності державних будівельних норм або конкретизують обов’язкові вимоги державних будівельних норм виходячи з особливостей створення і експлуатації об’єкта галузевого призначення;

державні будівельні норми — будівельні норми, що містять обов’язкові загальні вимоги технічного характеру у сфері будівництва, містобудування та архітектури;

метод нормування у будівництві — спосіб розроблення будівельних норм, що має на меті досягнення відповідної цілі;

нормування у будівництві — діяльність з розроблення, погодження, затвердження, внесення змін або визнання такими, що втратили чинність, будівельних норм;

параметричний метод нормування — метод нормування у будівництві, який полягає у формуванні вимоги, що передбачає встановлення параметрів (цілі, критерії, вимоги до експлуатаційних характеристик або показників) стосовно безпеки, функціональності та якості об’єкта нормування;

розпорядчий метод нормування — метод нормування у будівництві, який полягає у формуванні вимоги, що передбачає поелементний опис (конкретні рішення, конструкції, матеріали, експлуатаційні характеристики, які не передбачають альтернатив) об’єкта нормування;

фонд будівельних норм — упорядковане зібрання контрольних примірників будівельних норм;

цільовий метод нормування — метод нормування у будівництві, який полягає у формуванні вимоги, що поєднує елементи параметричного та розпорядчого методів нормування.»;

2) у частині першій статті 2 слова «і забезпечують виготовлення продукції будівельного призначення» виключити;

3) у частині першій статті 4:

пункт 1 викласти в такій редакції:

«1) створення безпечного середовища для здоров’я та життєдіяльності людини (в тому числі для осіб з інвалідністю та інших маломобільних груп населення);»;

доповнити частину пунктом 6 такого змісту:

«6) застосування параметричного, розпорядчого, цільового методів нормування; вибір методу нормування здійснюється виходячи з особливостей об’єкта нормування.»;

у назві статті слово «Суб’єкти» замінити словами «Суб’єкти та об’єкти»;

у пункті 2 частини першої слово «міністерства» замінити словами «центральні органи виконавчої влади»;

доповнити статтю частиною другою такого змісту:

«2. Об’єктами нормування є:

планування і забудова території;

об’єкт будівництва, містобудування та архітектури на етапах його життєвого циклу (архітектурне рішення, проектування, будівництво, ліквідація) та його складові частини;

документація на етапах життєвого циклу об’єкта будівництва, містобудування та архітектури.»;

5) у частині першій статті 6:

пункт 2 викласти в такій редакції:

«2) розроблення, затвердження, погодження, внесення змін або визнання такими, що втратили чинність, державних будівельних норм та координація їх розроблення;»;

у пункті 10 слова «і галузевих» та «, у тому числі документи міжнародних спеціалізованих організацій з нормування у будівництві, членом яких є Україна або з якими здійснюється співпраця» виключити;

6) у назві та тексті статті 7 слово «міністерство» в усіх відмінках і формах числа замінити словами «центральний орган виконавчої влади» у відповідному відмінку і числі;

у частині третій слово «Міністерства» замінити словами «Центральні органи виконавчої влади»;

частину шосту викласти в такій редакції:

«6. Тексти державних будівельних норм, включених до центрального фонду будівельних норм, та галузевих будівельних норм, включених до фондів галузевих будівельних норм, оприлюднюються на офіційних веб-сайтах відповідних суб’єктів нормування у будівництві. Доступ до таких текстів є безоплатним.»;

частину третю викласти в такій редакції:

«3. Виконавцями робіт з нормування у будівництві є базові організації у будівництві. Положення про базову організацію у будівництві затверджується Кабінетом Міністрів України. Перелік базових організацій у будівництві встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері будівництва, містобудування та архітектури, відповідно до затвердженого Кабінетом Міністрів України положення.»;

частину восьму після слів «друкованому виданні» доповнити словами «або оприлюднення на офіційному веб-сайті»;

частини першу і другу викласти в такій редакції:

«1. Застосування будівельних норм або їх окремих положень є обов’язковим для всіх суб’єктів господарювання незалежно від форми власності, які провадять будівельну, містобудівну, архітектурну діяльність. Будівельні норми, правила іноземних держав застосовуються в Україні відповідно до міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

2. Право власності на державні та галузеві будівельні норми належить державі. Будівельні норми не є об’єктом авторського права.»;

частину четверту виключити;

10) частину другу статті 12 виключити.

2. Цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування.

search.ligazakon.ua

Конституційний суд Польщі оцінить «антибандерівські» норми закону про Інститут нацпам’яті

Конституційний суд Польщі припинив провадження, щодо норм закону про Інститут національної пам’яті (ІНП), які були з нього вилучені, однак розгляне положення, де згадані «українські націоналісти».

Про це повідомив виконуючий обов’язки речника Конституційного суду Польщі Якуб Козловський, повідомляє ЄвроПравда з посиланням на TVN24. «В ситуації, коли поставлена під питання норма втрачає силу перед винесенням рішення Конституційним судом, провадження припиняється» — сказав Козловський.

Йдеться про скасовані 27 червня статті 55а та 55b закону про Інститут національної пам’яті, які передбачають кримінальну відповідальність за приписування польському народу відповідальності за злочини Третього рейху і поширення цієї відповідальності навіть на іноземців.

Представник суду наголосив, що з закону не прибрали частину норм, які оскаржував раніше президент Польщі Анджей Дуда. «Вони підлягають розгляду відповідно до положень Закону про організацію та процедури в Конституційному трибуналі» — розповів Козловський.

Відповідно до січневих поправок, в закон про ІНП також включені положення, що дозволяють порушувати кримінальну справу за заперечення злочинів українських націоналістів (в тому числі тих злочинів українських формувань, які співпрацювали з Третім Рейхом).

На думку президента Польщі, оцінки Конституційного суду вимагає «посилання законодавчого органу до невизначеного поняття українських націоналістів» з огляду на те, що наслідком запровадженої поправки є можливість кримінальних проваджень проти осіб, які заперечують вчинення цих злочинів і, як наслідок, понесення ними кримінальної відповідальності».

Як повідомляв УНІАН, 27 червня Сейм Польщі ухвалив зміни до оновленого закону про Інститут національної пам’яті, скасувавши статтю, що передбачає кримінальну відповідальність за приписування польському народу злочинів нацистів, однак не став вилучати норми про «злочини українських націоналістів» і кримінальну відповідальність за них. Київ заявив, що зміни скандального закону не задовольнили сподівань української сторони.

www.unian.ua

Норми закону україни

ВИКОНАВЧА ДИРЕКЦІЯ ФОНДУ СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ З ТИМЧАСОВОЇ ВТРАТИ ПРАЦЕЗДАТНОСТІ

ЛИСТ
22.02.2017 N 2.4-17-328

Київському міському відділенню Фонду
соціального страхування з тимчасової
втрати працездатності
Виконавчим дирекціям відділень
Фонду соціального страхування
з тимчасової втрати працездатності

Щодо реалізації норми статті 26 Закону України
«Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування»
від 23.09.99 N 1105 при наданні допомоги по вагітності та пологах

Виконавча дирекція Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності розглянула ваше звернення з питання реалізації норми статті 26 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» від 23.09.99 N 1105 (далі — Закон) при наданні допомоги по вагітності та пологах та повідомляє.

Відповідно до Закону допомога по вагітності та пологах надається застрахованій особі у формі матеріального забезпечення, яке компенсує втрату заробітної плати (доходу) за період відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами.

Згідно із статтею 25 Закону допомога по вагітності та пологах застрахованій особі виплачується за весь період відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами, тривалість якої становить 70 календарних днів до пологів і 56 (у разі ускладнених пологів або народження двох чи більше дітей — 70) календарних днів після пологів. Жінкам, віднесеним до 1 — 4 категорій осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, допомога по вагітності та пологах виплачується за 180 календарних днів зазначеної відпустки (90 — до пологів та 90 — після пологів). Розмір зазначеної допомоги обчислюється сумарно та надається застрахованій особі в повному обсязі незалежно від кількості днів відпустки, фактично використаних до пологів.

Частиною першою статті 26 Закону визначено, що допомога по вагітності та пологах надається застрахованій особі у розмірі 100 відсотків середньої заробітної плати, обчисленої у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, і не залежить від страхового стажу.

В свою чергу, частиною другою статті 26 Закону передбачено, що сума допомоги по вагітності та пологах у розрахунку на місяць не повинна перевищувати розміру максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, з якої сплачувалися страхові внески до Фонду, та не може бути меншою, ніж розмір мінімальної заробітної плати, встановленої на час настання страхового випадку.

Розрахунок середньої заробітної плати здійснюється відповідно до норм Порядку обчислення середньої заробітної плати (доходу, грошового забезпечення) для розрахунку виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.2001 N 1266 (далі — Порядок), яким передбачено єдиний механізм обчислення суми допомоги.

Так, відповідно до пункту 2 Порядку сума страхових виплат застрахованій особі за рахунок коштів роботодавця обчислюється шляхом множення суми денної виплати, розмір якої встановлюється у відсотках середньоденної заробітної плати залежно від страхового стажу, якщо його наявність передбачена законодавством, на кількість календарних днів, що підлягають оплаті.

Пунктом 3 Порядку визначено, що середньоденна заробітна плата обчислюється шляхом ділення нарахованої за розрахунковий період (12 календарних місяців) заробітної плати, на яку нарахований єдиний внесок на загальнообов’язкове державне соціальне страхування та/або страхові внески на відповідні види загальнообов’язкового державного соціального страхування, на кількість календарних днів перебування у трудових відносинах у розрахунковому періоді без урахування календарних днів, не відпрацьованих з поважних причин, — тимчасова непрацездатність, відпустка у зв’язку з вагітністю та пологами, відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та шестирічного віку за медичним висновком, відпустка без збереження заробітної плати.

Враховуючи вищевикладене, виконавча дирекція Фонду вважає, що реалізація положень статті 26 Закону повинна здійснюватися з урахуванням норм Закону та Порядку, а саме, сума допомоги по вагітності та пологах повинна розраховуватися наступним чином:

1. Розраховується середньоденна заробітна плата, виходячи з фактичних виплат;

2. Порівнюється фактична середньоденна заробітна плата із середньоденною заробітною платою, обчисленою з розміру мінімальної заробітної плати, встановленого у місяці настання страхового випадку (мінімальна заробітна плата / на 30,44 — середньомісячну кількість календарних днів);

3. У разі перевищення середньоденної заробітної плати, розрахованої із мінімальної заробітної плати, над фактичною середньоденною заробітною платою, подальший розрахунок страхової виплати (допомоги по вагітності та пологах) здійснювати із середньоденної, обчисленої із мінімальної заробітної плати.

consultant.parus.ua

Mеню верхнього рядка

Головне меню

РІШЕННЯ
КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України “Про інформацію” та статті 12 Закону України
“Про прокуратуру”
(справа К. Г. Устименка)

Справа N 18/203-97

Конституційний Суд України у складі суддів Конституційного Суду України:

Тимченка Івана Артемовича – головуючий,
Вознюка Володимира Денисовича,
Козюбри Миколи Івановича,
Костицького Михайла Васильовича,
Малинникової Людмили Федорівни,
Мартиненка Петра Федоровича,
Мироненка Олександра Миколайовича,
Німченка Василя Івановича,
Розенка Віталія Івановича,
Савенка Миколи Дмитровича,
Селівона Миколи Федосовича,
Скоморохи Віктора Єгоровича,
Тихого Володимира Павловича,
Чубар Людмили Пантеліївни,
Яценка Станіслава Сергійовича,

керуючись статтею 150 Конституції України, статтями 43, 51 Закону України “Про Конституційний Суд України”, розглянув на пленарному засіданні у письмовому слуханні справу про офіційне тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України “Про інформацію” від 2 жовтня 1992 року (Відомості Верховної Ради України, 1992 р., N 48, ст. 650) та статті 12 Закону України “Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 року (Відомості Верховної Ради України, 1991 р., N 53, ст. 793).

Конституційне провадження відкрито ухвалою Колегії суддів Конституційного Суду України з конституційних звернень відповідно до статей 46 та 49 Закону України “Про Конституційний Суд України” у зв’язку з конституційним зверненням Устименка Костянтина Григоровича.

Підставою для розгляду справи відповідно до статті 94 Закону України “Про Конституційний Суд України” стала наявність неоднозначного застосування зазначених норм Закону України “Про інформацію” та Закону України “Про прокуратуру” судами загальної юрисдикції, що призвело до порушення конституційних прав і свобод громадянина України.

З документів, надісланих до Конституційного Суду України, та письмових тверджень К. Г. Устименка випливає, що в 1988 – 1990 роках за клопотанням адміністрації Дніпропетровського залізничного технікуму він перебував на консультативному психіатричному обліку Дніпропетровського міського психоневрологічного диспансеру. Заявник, якому про такий факт стало відомо у липні 1990 року, вважає, що це обмежувало можливості його працевлаштування і завдало йому моральних та матеріальних збитків. З метою їх відшкодування у цивільно-процесуальному порядку він звернувся до головного лікаря диспансеру з вимогою надання інформації з питань:

– ким, коли і на яких підставах його було поставлено на облік;

– кому видавались довідки про його перебування на такому обліку;

– ким, коли і на яких підставах його було знято з обліку;

– чи законними є дії психіатрів щодо обмеження його працевлаштування у 1988-1990 роках і хто несе відповідальність за заподіяні матеріальні збитки.

Головний лікар, посилаючись на лікарську таємницю, у наданні такої інформації відмовив. У зв’язку з цим протягом майже семи років справа К. Г. Устименка неодноразово і неоднозначно розглядалась судами загальної юрисдикції різних ланок. Останніми рішеннями судів вимоги заявника було задоволено частково: він отримав копію своєї диспансерної картки і деяку іншу інформацію, яка, однак, його не задовольнила.

27 листопада 1992 року на підставі статті 37 Закону України “Про інформацію” заступник прокурора Дніпропетровської області без уточнення мотивів відмовив К. Г. Устименку у наданні наявних у прокуратурі свідчень про стан здоров’я заявника. Скарги К. Г. Устименка на зазначені дії посадової особи прокуратури судами загальної юрисдикції, включаючи і Верховний Суд України, протягом 1993 – 1996 років відхилялися на підставі статті 12 Закону України “Про прокуратуру”.

Зважаючи на зазначене вище, суб’єкт права на конституційне звернення просить дати офіційне тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України “Про інформацію” та статті 12 Закону України “Про прокуратуру”.

Заслухавши суддю-доповідача Мироненка О. М. та вивчивши суть клопотання К. Г. Устименка, додані до нього документи, матеріали, надіслані Головою Верховної Ради України, Генеральним прокурором України, відповідними міністерствами, висновки спеціалістів-психіатрів, міжнародні конвенції, декларації, положення щодо прав людини на інформацію, на звернення до суду взагалі та юридичний захист прав психічно хворих зокрема, Конституційний Суд України установив:

1. Конституційні права людини і громадянина в Україні на інформацію, її вільне отримання, використання, поширення та зберігання в обсягах, необхідних для реалізації кожним своїх прав, свобод і законних інтересів, чинним законодавством держави закріплюються і гарантуються. Нормативна основа інформаційних правовідносин у державі визначена у статтях 32 і 34 Конституції України, законах від 2 жовтня 1992 року “Про інформацію”, від 16 листопада 1992 року “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, від 21 грудня 1993 року “Про телебачення і радіомовлення”, а також у статтях 7, 440 і 440-1 Цивільного кодексу, статтях 125 і 126 Кримінального кодексу України, спрямованих на захист честі, гідності та ділової репутації особи внаслідок поширення неправдивої інформації, відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, збереженням, використанням та розголошенням свідчень про особу.

2. Разом з тим аналіз правозастосовної практики, матеріалів конституційного звернення дає підстави констатувати наявність у нормативно-правовій базі в частині інформаційних правовідносин нечітко визначених, колізійних положень і прогалин, що негативно впливає на забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Так, частина друга статті 32 Конституції України не допускає збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Але вітчизняним законодавством не повністю визначено режим збирання, зберігання, використання та поширення інформації, зокрема щодо психічного стану людини, її примусового огляду та лікування, не створено процедуру захисту прав особи від протизаконного втручання в її особисте життя психіатричних служб. Закон України “Про інформацію” закріплює лише загальні принципи доступу громадян до інформації, що стосується їх особисто. Механізм реалізації зазначеного права належним чином не визначений. Відсутнє й регулювання використання конфіденційних даних у сфері психіатрії.

Законодавство України поки що не приведено у відповідність з європейськими стандартами у галузі захисту персональних даних у зв’язку із прийняттям України до Ради Європи. Правовідносини, що виникають у цій сфері, у т. ч. й інформаційного характеру, регулюються відомчими нормативними актами колишнього СРСР: наказом Міністра охорони здоров’я СРСР від 29 грудня 1979 року N 1333 “Про порядок надання відомостей про психічний стан громадян”, наказом Міністра охорони здоров’я СРСР від 21 березня 1988 року N 225 “Про заходи щодо подальшого удосконалення психіатричної допомоги” та низкою положень і тимчасових інструкцій, затверджених в СРСР згаданим міністерством у 80-х роках.

Через відсутність власної нормативної бази вони і зараз застосовуються в Україні, незважаючи на те, що чимало норм таких наказів, положень і інструкцій суперечать статтям 3, 23, 31, 47, 48, іншим нормам Закону України “Про інформацію”, Основ законодавства України про охорону здоров’я, загальновизнаним міжнародним принципам рекомендаційного характеру, зафіксованим у Женевській декларації Всесвітньої медичної асамблеї (вересень 1948 року, з поправками, внесеними у серпні 1968 року, жовтні 1983 року, вересні 1994 року), у Міжнародному кодексі медичної етики (жовтень 1949 року, з поправками, внесеними у серпні 1968 року та жовтні 1983 року), у Положенні про захист прав і конфіденційності пацієнта (жовтень 1993 року), у Положенні і поглядах Всесвітньої психіатричної асоціації про права і юридичний захист психічно хворих (жовтень 1989 року), у Гавайській декларації Всесвітньої психіатричної асоціації (липень 1983 року), у Резолюції ООН “Захист осіб з психічними захворюваннями та поліпшення психіатричної допомоги” (лютий 1992 року), у Рекомендаціях парламентської асамблеї Ради Європи “Про ситуацію з психічними захворюваннями” (жовтень 1977 року), у Рекомендаціях Комітету міністрів держав-учасників стосовно правового захисту осіб, які страждають психічними захворюваннями та примусово утримуються як пацієнти (лютий 1983 року), у численних деклараціях, хартіях і конвенціях щодо прав людини тощо.

3. З матеріалів справи випливає, що клопотання К. Г. Устименка про офіційне тлумачення статей 3, 31, 47 Закону України “Про інформацію” зумовлено не наявністю неоднозначного застосування судами та іншими органами державної влади України зафіксованих в них положень, а практичним використанням медичними установами перелічених вище відомчих нормативних актів СРСР, які суперечать вимогам норм зазначеного Закону. Статті 3, 31, 47, як і частини перша, друга, третя, шоста статті 23 Закону України “Про інформацію” невизначеностей у контексті справи К. Г. Устименка не містять і офіційного тлумачення не потребують.

Виходячи з викладеного та керуючись статтями 3, 8, 32, 34, 55, 147 та 150 Конституції України, загальновизнаними принципами права, статтями 43, 51, 61, 63, 67, 69 та 95 Закону України “Про Конституційний Суд України”, Конституційний Суд України вирішив:

1. Частину четверту статті 23 Закону України “Про інформацію” треба розуміти так, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини. До конфіденційної інформації, зокрема, належать свідчення про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані).

Згода на збирання, зберігання, використання і поширення відомостей щодо недієздатної особи надається членом її сім’ї або законним представником. У період збирання інформації про нього кожний дієздатний, члени сім’ї або законні представники недієздатного мають право знати, які відомості і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються. У період зберігання і поширення персональних даних ці ж особи мають право доступу до такого роду інформації, заперечувати її правильність, повноту тощо.

2. Частину п’яту статті 23 Закону України “Про інформацію” треба розуміти так, що кожна особа має право знайомитись з зібраною про неї інформацією в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях, якщо ці відомості не є державною або іншою захищеною законом таємницею.

Медична інформація, тобто свідчення про стан здоров’я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі і про наявність ризику для життя і здоров’я, за своїм правовим режимом належить до конфіденційної, тобто інформації з обмеженим доступом. Лікар зобов’язаний на вимогу пацієнта, членів його сім’ї або законних представників надати їм таку інформацію повністю і в доступній формі.

В особливих випадках, як і передбачає частина третя статті 39 Основ законодавства України про охорону здоров’я, коли повна інформація може завдати шкоди здоров’ю пацієнта, лікар може її обмежити. У цьому разі він інформує членів сім’ї або законного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого. Таким же чином лікар діє, коли пацієнт перебуває у непритомному стані.

У випадках відмови у наданні або навмисного приховування медичної інформації від пацієнта, членів його сім’ї або законного представника вони можуть оскаржити дії чи бездіяльність лікаря безпосередньо до суду або, за власним вибором, до медичного закладу чи органу охорони здоров’я.

Правила використання відомостей, що стосуються лікарської таємниці – інформації про пацієнта, на відміну від медичної інформації – інформації для пацієнта, встановлюються статтею 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я та частиною третьою статті 46 Закону України “Про інформацію”.

3. У статті 48 Закону України “Про інформацію” визначальними є норми, сформульовані у частині першій цієї статті, які передбачають оскарження встановлених Законом України “Про інформацію” протиправних діянь, вчинених органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами, а також політичними партіями, іншими об’єднаннями громадян, засобами масової інформації, державними організаціями, які є юридичними особами, та окремими громадянами, або до органів вищого рівня, або до суду, тобто за вибором того, хто подає скаргу. Частина друга статті 48 Закону України “Про інформацію” лише встановлює порядок оскарження протиправних дій посадових осіб у разі звернення до органів вищого рівня, а частина третя цієї статті акцентує на тому, що й оскарження, подане до органів вищого рівня, не є перепоною для подальшого звернення громадянина чи юридичної особи до суду. Частину третю у контексті всієї статті 48 Закону України “Про інформацію” не можна розуміти як вимогу обов’язкового оскарження протиправних дій посадових осіб спочатку до органів вищого рівня, а потім – до суду. Безпосереднє звернення до суду є конституційним правом кожного.

4. Визнати неконституційним положення частини четвертої статті 12 Закону України “Про прокуратуру” щодо можливості оскарження прийнятого прокурором рішення до суду лише у передбачених законом випадках, оскільки винятки з конституційних норм встановлюються самою Конституцією, а не іншими нормативними актами.

5. Прийняття рішення Генеральним прокурором України по скарзі (частина п’ята статті 12 Закону України “Про прокуратуру”) припиняє провадження по таких скаргах в органах прокуратури, але не може стати перешкодою для подальшого звернення до суду.

6. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у “Віснику Конституційного Суду України” та в інших офіційних виданнях України.

cedem.org.ua